Пантоміма – це добрий шанс показати свою культуру за кордоном – Міхай Тимошенко


На фест-вечірці «Каверзи» вперше для української публіки театр «Клітка» представить виставу «Amore». Тут спрацьовує принцип: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. І не тільки тому, що це пантоміма. Класне видовище не потребує слів. Тому ми просто знайомимо Вас із режисером та художнім керівником театру Міхаєм Тимошенком і акторкою Уляною Тимошенко.

– Було би цікаво почути історію виникнення Вашого театру, котрий засвітився у 2004 р. на фестивалі «Драбина» …

Уляна: Студент-ентузіаст захотів зробити театр із аматорами. У студентському середовищі є чимало людей, які б хотіли стати акторами. І отих, запалених ідеями, зібрали у театр. Спочатку нас було п’ятеро, пізніше склад або збільшувався, або ж зменшувався. Інколи ентузіазму не вистачало, бо театр забирає багато часу, а у кожного своє навчання, своє життя. Не в усіх виставах виходило брати участь. Я поєднувала навчання у медичному коледжі з хобі – театром. На мою думку, і медицина, і театр є мистецтвом. І надіюся, що вдасться надалі втілювати свої мрії. Студенти такі люди, що мають велике бажання щось робити. Коли вже є робота і сім’я, набагато важче виділяти достатньо часу на заняття в театрі. Зрештою, це й правильно, щоб кожен вибрав свій шлях. Театр «Клітка» дав можливість здійснити мрії тих, хто хотів зіграти на сцені, і тих, хто готовий розвивати цей колектив надалі.

Міхай: У Румунії (на батьківщині) я виступав із українським хором «Задунайська Січ». Два роки – у 1998-1999 – ходив співати, там і почав вивчати мову. Спочатку тексти записував латинкою, і не знав, що означають «білі каштани». Але співав. Українські пісні пам’ятають старші люди з діаспори, молоді уже не такі. Але як там співають! Тут таких пісень вже не пам’ятають. На виступах із хором у мене були й акторські ролі. Під час виступу у відомому театрі «Одеон» в Бухаресті я виходив як актор. З дівчиною ми виконували пісню про Меланку, з елементами танцю, загравання. Так починалася акторська робота. Ні, це буде неправдою. Акторством я почав займатися раніше. У шість років, тоді я ще не ходив до школи, то зі своєю сусідкою, старшою на рік, ми поставили вуличну виставу. Вона написала слова. Я пошив ляльок. Два тижні ми для дітей з інших вулиць показували лялькові виступи. Ми збирали гроші й наповнювали скляну баночку… Мені додали упевненості відгуки людей після виступів з хором. Я подивився ширше на свій шлях. Я задумався, чому б і не театральне мистецтво? Бо поки людині не скажуть, що у неї талант, вона є невпевненою. У театральний я вчитися не пішов, бо мав навички до малювання. І не шкодую. Але ідея створити театр не давала спокою. А коли у 2001 році я поїхав до Кшижова, то там познайомився із цікавими людьми, які навчали пантоміми. Я відкрив для себе цей жанр. Просто захопився. А за два роки зібрав людей, організував театр. Це були чудові студентські роки. Тепер чудова життєва пора. І мені навіть цікаво, що буде далі….

– Розвиток театру, що відразу ж відзначився, був бурхливим?

Уляна: У жовтні ми почали наші репетиції, а навесні 2004 р. на фестивалі «Драбина» отримали нагороду – найкраща вистава і найкраща режисура. Ми, молоді, повірили, що може вийти щось серйозне із цього…І з кожним роком намагаємося рости. Чому намагаємося? Бо все ж таки це залишається більше хобі. У Міхая робота, в мене навчання – не акторське. Але ми постійно удосконалюємося, хочемо робити щось цікавіше, донести до людей щось нове. Тепер, коли нас, двоє, працювати навіть легше. Бо ніхто репетицій не пропускає. І розуміння звичайно важливе. Але для «Клітки» властиве таке хороше середовище, яке поширювалося на усіх, хто приходив. Склад акторів буде змінюватися, бо ми б хотіли працювати з професіоналами. Але це з часом. Думаю, що ми поїдемо і до Франції та Італії. Щоб у них навчитися, і показати, що ми можемо. Не залежно від обставин чи подій приходить певна думка чи ідея. Міхай просто відчуває: о це буде хороша вистава! Не має такого, що подія чи ще щось впливає на вибір теми. Він завжди непередбачуваний. Я як муза надихаю його, але у нас в театрі все відбувається спонтанно. Тепер, коли ми працюємо вдвох, у кожній виставі є любов. Вона може бути різною: дитячою, материнською, почуттям чоловіка до жінки. Це є елементом буденності і дуже цікавим елементом у роботі театру двох.

Міхай: Ми виростали із кожною виставою. Але за п’ять років також зростає людина. Думаю, що ми можемо порівняти себе з дитиною, яка народилася, навчилася ходити, говорити, росте. Скоро ми підемо до школи у перший клас.Наступний момент розвитку нашого театру буде навчальним. Можливість вивчати жанр пантоміми є тільки за допомогою інтернету, фільмів, відео. Дуже мало книг, тим більше в Україні. І театрів таких в Україні небагато. Ті що є, невеличкі, як і ми. Недавно театр «Воскресіння» представив «Вишневий сад» як свою першу безслівну виставу. Для Львова це є знахідкою, на мою думку, то гарна ідея. І доволі поширена у Європі. Тому добре запозичувати гарні речі з інших культур. У нас жанр пантоміми є незрозумілим. Тому розвиватися у цьому напрямі без підтримки доволі складно. В Україні набагато менше сприяють розкриттю пантоміми, аніж у Європі. Те, що ми навчилися – нормальні процеси для часу, який минув. Ми нічого не втратили, багато вдосконалювалися, і будемо продовжувати в такому ж дусі.

- З яким настроєм чекаєте початку анімаційного фестивалю «Каверза»?

Міхай: Анімаційний фестиваль є класним, тому він буде вдалим незважаючи на те, що у всіх зіпсований настрій після так званої кризи. Цьогоріч організаційними питаннями займалася «Студія Гарбуз». З їхнього боку відчувається підтримка і зацікавлення справою. Це командна робота, яку гарно виконують. Тому особлива подяка Назарові, Ліді, усім. Добре, що до Львова приїдуть аніматори, добре, що фестиваль і надалі живе. Сам факт продовження фестивалю свідчить про його серйозність. А рівень фестивалю значною мірою залежить від кількості спонсорів. Буде більше можливостей, то будемо і більше людей запрошувати. Відомі у світі аніматори приїжджали б до нас, якби ми їх запросили. Бо це цікавий напрямок мистецтва. На попередні фестивалі, що у Львові організовував Олег Дергачов, приїжджали люди з Європи, Америки, Азії…І тепер буде класно, бо на «Каверзі» зберуться наші художники. Потрібно побачити, що робиться у нас. І на майбутнє визначити, з яких країн запрошувати митців. Я думаю, що варто запрошувати людей з різних країн, котрі хочуть брати участь у фестивалі. Пригадую, що на попередніх фестивалях глядачам сподобалися мультики з Китаю. Тобто інші культури є цікавими. І немає обмежень чи рамок у тому, що ми хочемо бачити у нас. Навіть краще, якщо буде якомога більше.

Уляна: Львів – таке місто, що прагне подій, еволюцій. Але тут дуже важко щось розбурхати. Цей фестиваль мусить існувати. Він у Львові проходить з 2003 р., росте і багатшає з кожним роком. Його варто розвивати. З цього будуть мати користь, насамперед, молоді аніматори. Бо у нас їх не так багато, і є проблеми з навчанням. Я стикалася з художниками, котрі не знають, до кого звернутися, щоб оцінили їхні роботи, а тим більше підказали, як і що робити. Якщо цей фестиваль стане щорічним та будуть спонсори, можна буде запрошувати молодь, студентство на майстер-класи. Українським аніматорам буде цікаво у практичних навиках та вміннях обмінятися досвідом із закордонними. Європейські художники принесуть чимало нового. І це важливо для Львова.

– На фестивалі Ви вперше українській публіці представите нову виставу «Amore»?

Уляна: Так, бо презентували її влітку у Празі. Ми не часто виступаємо, бо немає свого приміщення. Складно і з репетиціями, бо не завжди умови сприяють цьому. Але є так як є. Можливо, що все так і має йти: сходинками, поступово. В Празі було цікаво, але глядачі не були готові до серйозної вистави. Це був міжнародний молодіжний фестиваль. І такі вистави-пантоміми краще дивитися у приміщенні. У Львові буде приємно дарувати глядачам виставу, можна і декілька разів на рік. До речі, ми найчастіше виступали у клубі «Пікассо». Там добра сцена і освітлення. Можливо, на літо захотілося до моря, до сонця, і так народилася вистава «Аmore» про моряка, русалку, любов та мрії.

– «Клітка» виступала у Одесі, також ви представляли свою творчість перед публікою у Польщі. Які спогади і враження залишилися у Вас?

Уляна: Приємні спогади із Польщі, з Кшижова. Ми були у 2005 р. там на студентських майстер-класах. Я на кераміці, а Міхай – на графіці. Кілька років підряд Міхай раніше там бував. І нас знову запросили. В той час ми вже планували одружитися, поїхали тільки удвох.Нас гарно приймали. Склалися хороші стосунки між студентством та викладачами. Поляки дещо інакше сприймають студентські мистецькі ініціативи. Якщо молодь хоче щось робити, то її підтримують. У нас більше пасивні у цьому плані.

– Пантоміма – це шанс вашого театру йти зі своїми виступами до людей різних національностей і бути зрозумілим …

Уляна: Пантоміма більше розвинута за кордоном – осередками є Франція та Польща. В Україні пантоміма більше схиляється до циркової, аніж до театральної. І наш глядач просто не звик до театральної пантоміми. Пантоміма – це мистецтво, яке не потребує слів, бо жест, міміка, рух сприймає будь-який народ. І за кордоном було видно, що для глядача таке дійство звичне. У нас трохи по-інакшому. Але усе розвивається, і з часом буде більше таких театрів. У Києві є декілька, але все одно вони більше жартівливі – менше наближені до театру, ніж до цирку.

Міхай: Що цікаво, цьогоріч на «Драбині» було як ніколи багато вистав без слів. Минулого року гран-прі виграв театр руху з Польщі, який показав виставу «Людина і папір».

- Ми спостерігаємо моду у театральному середовищі чи потребу ставити пантоміму ?

Міхай: Для театру потрібне усе: слова, танці, жести… Але процес глобалізації саме культури, скажімо, у нас проводять фестивалі французького, німецького кіно і т.д., вимагає того, що буде зрозумілим для усіх. Це ознайомлення з культурою інших країн, спілкування, яке потрібне між різними народами. В театрі відбувається так само. Тільки тут немає титрів. Значна кількість театральних гастролей дозволила створити те, що зрозуміле багатьом: виникли театр танцю, пластичний театр. Вистава без слів – це міжнародний спосіб спілкування. Простіше показати людям щось, аніж говорити годинами незрозумілою мовою. Це не є майбутнє театру, але пантоміма – це добрий шанс показати свою культуру за кордоном. Це нові можливості.
Розмовляла Оксана Ничипорук

Немає коментарів: